ОЙ ДОРОГИ, ВИ НАШІ - ДОРОГИ

ОЙ ДОРОГИ, ВИ НАШІ - ДОРОГИ

Поїхала з Конотопа до Бурині по іншій дорозі. Тому що дорога до Конотопа була справжнім пеклом. Останній раз цією дорогою я їхала восени.
От ми й поїхали іншим шляхом, можливо, краще буде. Як я раділа. Конотопський район – скрізь краса, діброви, зелено. Неначе в дитинство потрапила.
І тут бац... Ми в'їхали до Буринського району.
Я аж очі примружила.
Розплющила... Ні, не сниться. Інша місцевість. Геть інша. Сумно, сіро, і дерев немає. Ось село, я пам'ятаю його двадцять років назад. Я часто бувала в Чернечій Слободі. Багате, щедре село. І люди ж такі в ньому жили: веселі, добрі... Господарі!
Зараз видно, що багате село, не наші Вознесенка, чи Воскресенка, Михайлівка... Хати стоять всі підведені. Очима-вікнами лупають синіми.
Добротні, вигони просторі. Але все інше. Не можу сказати, чому.
Дорога, яка була як яєчко, зараз вся в латках, дерев немає.
І тут ми звертаємо до Бурині. О, Боже... Яма на ямі.
Повільно повземо, перекочуємося через кратери.
А вздовж дороги лани... Засіяні...
Фура назустріч, друга, третя... Он воно що... Іду я, повільно.
Все сумне, запущене. Бідненька ж ти земелька. Цей асфальт на тобі неначе віспини зашкарубі.
Так і хочеться вийти з автівки, здерти все оце, щоб ти дихала, земелька. Щоб не нівечили тебе оці монстри склозубі-ваговики.
Щоб не стогнала ти від ран своїх.
Що ж ви робите, люди?!
За що ви так с земелькою своєю.
Сієте, отрутою бризкаєте, висмоктуєте всі соки.
Що ж ви такі болючі рани-дороги натерли.
Ви ж їх не мажете, не лікуєте.
До сліз боляче...
І тут, виринає він... Красень. Могутній, суровий у весняному холодному вітрі-рвачу .Ставок. Хвилі неначе на морі.
Я зупинила автівку. Довго стояла. Думала... Обрамили тебе в сумний, сірий бетон. Закували. По ту сторону простір, яри, краса. Поле з небом цілується. А ти б'єшся тут, б'єшся, стогнеш, і чекаєш. Прийде твій час.
За ставком село. Ще гірше стало. Не дорога — направлення.
Хатинки стоять сирітські. Зяють пустими вікнами й руками-віконницями клацають.
Біднота та безвихіддя.
І знову дорога «віспинах2.
Цей відрізок завжди був хворим, а зараз такі стоми стоять, що й думаєш: «Навіщо ці дороги? Раніше сіли на воза, їдуть собі тихенько. Колесо скрип та скрип. Пісня залунає, дівочий сміх. А зараз...».
Ех... Тут й до Успенки докотилися.
Я пам'ятаю які стояли дерева по всій дорозі від Успенки. По весні вибілять їх, неначе грибки стоять. Біленькі, чистенькі. Їдеш раніше й серце радіє.
А зараз...
Одні чагарники височіють. Та «віспини» на тілі Землиці-матінки.
Немає господаря…
Перестали цінувати рідну неньку. Плаче вона. Мовчки плаче, сліз немає. Всі виплакала. Он суховій який. Боляче їй. Не любимо її. Не цінимо. Беремо тільки у неї, а забуваємо віддавати...